“Чоловічi коробки” - вихiд з кризи маскулінності



“Жіноча справа – піклуватися про дім, а чоловіча – приносити в нього гроші”. Такий погляд на розподіл обов’язків в сім’ї не є рудиментом минулого. Це реальність більшості українців, які взяли участь у першому в Україні комплексному дослідженні щодо ставлення чоловіків до ґендерної рівності, ініційованому Фондом ООН у галузі народонаселення.

 Забезпечення ґендерної рівності є одним із пріоритетних завдань на порядку денному багатьох держав, зокрема і України. Однак, хоч для подолання ґендерного розриву докладається все більше зусиль, фактична ситуація у світі залишає бажати кращого. “За останні 10 років ми опитали 60 тисяч респондентів. Висновок невтішний – у світі досі існує суворий поділ на ґендерні ролі”,  – відзначає Браян Хейльман, старший дослідник Promundo, громадської організації, що дослідила виклики ґендерної нерівності у вже понад 40 країнах світу.

Згідно з показниками Індексу ґендерного розриву, у 2017 році вперше за всю історію дослідження зафіксовано погіршення ситуації з ґендерною рівністю на глобальному рівні (серед 144 країн). Розрив між чоловіками та жінками складає 68%, а на подолання цієї різниці може знадобитися понад 100 років, відзначають дослідники Всесвітнього економічного форуму. Не може не тішити, що Україна за останній рік покращила свою позицію на 8 пунктів і стала 61-ою у рейтингу.

 Пожвавлення діалогу про забезпечення рівних прав для чоловіків та жінок, внесення ґендерної рівності до топ-5 цілей сталого розвитку України, оновлення ґендерного законодавства – це ті практичні кроки на державному рівні, які сприяють підвищенню рейтингу України у глобальному Індексі. Проте, для кращого розуміння проблеми та її викорінення не обійтися без дослідження стереотипів та ставлення до ґендерних ролей самих чоловіків. Саме з цією метою вперше в Україні Фонд ООН у галузі народонаселення провів загальнонаціональне комплексне дослідження щодо ставлення чоловіків до ґендерної рівності.

 

“Першочергово нас цікавило, що змушує чоловіків чинити насильство в сім’ях. Як виявилося, чоловіки будують свої дії у дорослому віці, опираючись на досвід дитинства і юності”,  – зазначає представник Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні, Каспар Пік.

 









Участь у дослідженні взяли 1520 чоловіків з усієї України (окрім АР Крим). Крім того, 355 чоловіків, що проходять корекційні програми у зв’язку із вчиненням насильства в сім’ї, відверто поділилися своїм досвідом. Висновки дослідження покликані стати дороговказом для змінотворців, що працюють над подоланням ґендерної нерівності в Україні.

Криза маскулінності: першопричини

Дослідження чітко показує наявність в Україні так званої “чоловічої коробки”: набору якостей, якими має володіти чоловік, щоб відповідати відведеній йому ролі в суспільстві. Скажімо, він не має права проявляти слабкість, попросити допомоги чи зізнатися у тому, що не знає як вирішити проблему.  У цю “коробку” стереотипів хлопчики потрапляють змалку: саме тоді їм починають нав’язувати певні моделі поведінки та висувають список вимог до “справжніх” чоловіків, якими вони, безумовно, мають вирости. Нездатність грати роль, нав’язану суспільством, в результаті приводить до так званої “кризи маскулінності” у дорослому віці.

“Що означає бути чоловіком? Це означає бути годувальником? Ви знаєте, мій батько ніколи не мав справи з пилососом. А ось мій брат ділить усі хатні справи наполовину із дружиною. Все залежить від того, як ми виховаємо наших дітей і ким ми хочемо їх бачити”, – підкреслює важливість виховання пані Посол Великої Британії в Україні, Джудіт Гоф.










Більше того, у свідомості  дитини закріплюється досвід пережитих знущань чи агресії з боку членів сім’ї та однолітків. Кожен четвертий українець пам’ятає, як батько проявляв насильство по відношенню до матері. Кожен другий сам зазнавав фізичних покарань у дитинстві. Досвід насильницької культури на цьому не закінчується, а закріплюється у школі та армії, де кожен другий або сам був жертвою або свідком цькувань. Такий спадок не може не відобразитися на психоемоційному стані дорослого чоловіка.


Виклики дорослого життя, стресова робота, фінансові труднощі чи відчуття власної нереалізованості тільки поглиблюють цю кризу маскулінності. Кожен третій, опитаний нами, чоловік підтверджує високий рівень стресу, пов’язаний із роботою або важкими умовами праці. Кожен шостий чоловік протягом останнього місяця мав проблеми з концентрацією уваги і почувався пригніченим.

“Часи мамонтів давно минули, а чоловічими рисами все ж залишилися агресивність, сила та намір. Так, ці якості спершу надають преференцій, але потім доводиться платити за них високу ціну”, – каже заступник Міністра освіти і науки, Роман Греба.






Ґендерні ролі та розподіл обов’язків

Криза маскулінності і внутрішнє відчуття неповноцінності пов’язане, зокрема, із розповсюдженим переконанням, що головним обов’язком чоловіка є матеріальне забезпечення сім’ї.  Врешті, 60% чоловіків в Україні підтверджують, що основний дохід в сім’ю приносять вони. В менш як третині українських сімей і дружина, і чоловік роблять однаковий внесок в сімейний бюджет. Відповідно, стереотип про чоловіка-годувальника і дружину-берегиню тим самим тільки підтверджується.

Цікаво, що такий архаїчний розподіл ґендерних ролей не ставиться під сумнів, а навпаки, міцно вкорінився і підтримується чоловіками. 7 із 10 українських чоловіків переконані: найважливіша роль жінки полягає  у піклуванні про дім та приготуванні їжі. Щоправда, бачимо як це упередження змінюється в залежності від віку опитаних чоловіків. Молодші респонденти прихильніше ставляться до того, щоб ділити обов’язки у сім’ї порівну.

“Основне зусилля в комунікації ґендерної рівності у сімейних обов’язках, на мою думку, треба спрямовувати на молодих чоловіків. Вони найбільш гнучкі і водночас найбільш зацікавлені брати участь і в пологах,  і у вихованні дітей, і у виконанні домашніх справ”, – каже Ганна Герасименко, провідна наукова співробітниця Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України.










Яка ситуація із розподілом обов’язків по догляду за дітьми? 63% чоловіків упевнені, що піклування про малюків (зміна підгузків, перевдягання, купання) – це виключно жіноча робота. Третина опитаних чоловіків запевняють у тому, що чоловіки взагалі не знають, як піклуватися про немовлят. Однак, коли йдеться про розмови, ігри та розваги, то в такому випадку зайнятість з дітьми ділиться наполовину з партнеркою. Загалом жінки витрачають на дітей приблизно 49 годин на тиждень, тоді як чоловіки – 22. У чому причина чималої різниці? Більш як кожен 7-ий чоловік пояснює це понаднормовою зайнятістю на роботі.


Брати декретну відпустку по догляду за дитиною – теж непопулярна практика серед українців. На відміну від Швеції, де кожен тато має 90 днів відпустки і не може їх нікому передати.

“Виховати дитину – не відповідальність однієї лише матері, а відповідальність сім’ї”, – наголошує пан Посол Швеції в Україні, Мартін Хаґстрьом.







В Україні ж більше чверті чоловіків після народження немовляти брали відпустку до двох тижнів. Лише 1 із 1520 респондентів брав відпустку тривалістю в один рік. Важливо зазначити, що такі цифри пов’язані із браком інформації про трудове законодавство України: менше половини респондентів до опитування знали про те, що мають право скористатися відпусткою на рівні з матір’ю своєї дитини. Переважна більшість тих, хто знав про цю можливість, мали труднощі із визначенням тривалості такої відпустки. У чому може критися причина? Усталені поняття про чоловіка-годувальника і жінку-берегиню, які ми визначили раніше, пояснюють невеликий інтерес чоловіків до можливості взяти відпустку по догляду за дитиною.

37% чоловіків вважають, що нічого не варті, якщо заробляють менше за дружину. Найбільш категоричними у цьому питанні виступають, до речі, наймолодші респонденти. Незважаючи на те, що вони також найбільш завзяті прихильники рівного розподілу сімейних обов’язків між чоловіком та дружиною. Крім того, більше половини опитаних у віці 18-24 років не зайняті на ринку праці і перебувають на утриманні батьків.


Із вищесказаного можемо зробити висновок: доки головним і чи не єдиним обов’язком чоловіка вважатиметься фінансове забезпечення сім’ї, поодинокі історії про татів у декреті сприйматимуться насторожено й упереджено. 

Гендерно зумовлене насильство

Міжнародне  опитування чоловіків із питань ґендерної рівності (IMAGES) виявило, що від 18% до 46% чоловіків у світі мають досвід фізичного насильства щодо своїх інтимних партнерок.“Чим більше у світі утверджується ідея маскулінності, тим більше агресії, стресу та порушень чоловічого психічного здоров’я ми спостерігаємо”, – каже Браян Хейльман, старший дослідник Promundo. – Також ми бачимо, що жорстокість веде до ще більшої жорстокості”.

 “Українське суспільство було травматизованим впродовж ХХ - на початку ХХІ століть. Наслідки знищення народу, відчуття безсилля зокрема, мали вплив на модифікацію українських родин”, – звертає увагу на особливий історичний контекст пан Посол Канади в Україні, Роман Ващук.









В Україні щорічно жертвами ґендерно зумовленого насильства стає понад мільйон жінок. Проте, реальні цифри можуть бути ще вищими, адже лише 30% звертаються по допомогу до соціальних служб чи правоохоронних органів. “Не виносити сміття з дому” – добре знана українська приказка, в цьому контексті набуває особливого значення. Жінки не звертаються за допомогою, бо бояться розплати, розголосу або й просто не знають куди звертатися. Більше того, замовчуванню насильства в сім’ї сприяє також поширена думка, що це прийнятно. Кожен десятий чоловік вважає, що жінка має терпіти прояви насильства, щоб зберегти сім’ю. Більше того, на захист сімейних конфліктів у них є цілий ряд аргументів: розрядка атмосфери, можливість краще вивчити партнерку чи посприяти кращому взаєморозумінню. А щоб уникати конфліктів, переважна більшість чоловіків хочуть бачити поряд із собою покладистих партнерок, які ні в чому не суперечать.  Дві третини опитаних переконані, що фінальне слово у прийнятті спільних рішень має бути за чоловіком. Прояви насильства у такому разі – це спосіб довести свою рацію чи нагадати дружині, хто в домі господар. Зрештою, за словами Марії Єфросиніної, Почесного Посла Фонду ООН у галузі народонаселення, в самих жінок часто є “вагання, чи мають вони право прийняти те чи інше рішення, і що на це скаже чоловік”.

Кожен третій учасник дослідження має знайомих, які вчиняють фізичне насильство у своїх сім’ях. Така ж частина опитаних вважає, що це приватна справа подружжя. Однак, якщо б це сталося на їхніх очах, то втрутитися готовий кожен другий.

Для поглибленого вивчення проблеми ґендерно зумовленого насильства, ми звернулися до самих кривдників, що зараз проходять корекційну роботу. “Ми намагалися скласти певний портрет потенційного кривдника, проте вони усі різняться. Що їх об’єднує – це криза маскулінності, в якій вони перебувають, і нереалізованість у подружніх стосунках”, – розповідає Ганна Герасименко, провідна наукова співробітниця Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України.

Оманливим виявилося припущення, нібито вчинення насильства може служити своєрідною “розрядкою”. Дійсно, рівень агресії кривдників на початку і після конфлікту суттєво падає, однак це не вичерпує їхнього внутрішнього неспокою. Переважна більшість кривдників після вчинення насильства почуваються виснаженими, пригніченими чи роздратованими. Фактично розгортання конфлікту не усуває тих станів, які йому передували. Отже, від наслідків домашнього насильства страждають не лише потерпілі, але і ті, хто це насильство вчиняє.

Дослідження показало пряму залежність між досвідом насильства у дитинстві (кожен четвертий хлопчик був свідком фізичного насильства з боку батька або вітчима по відношенню до матері) й агресивною поведінкою у дорослому віці. Додати до цього понаднормову роботу, матеріальну скруту і відчуття власної нереалізованості, і стає зрозумілим, звідки беруться депресивні стани й неконтрольовані спалахи гніву. Проте, до лікарів звертаються одиниці. 8 з 10 опитаних чоловіків жодного разу не відвідували психолога. Допомога спеціаліста користується у них найнижчим рівнем довіри. Найвищим  – батьки та родичі. Порадитися з дружиною готові лише 13% опитаних кривдників. А кожен четвертий взагалі не має авторитетів, до яких готовий дослухатися.

“Дослідження ґендерно зумовленого насильства, зокрема опитування кривдників, надзвичайно важливе для розуміння того, на що потрібно звертати увагу у превентивних заходах, наданні якісної допомоги і плануванні корекційних програм”, – підкреслює заступниця Міністра соціальної політики, пані Наталія Федорович.










Упереджене ставлення до психологічної підтримки і небажання ділитися своїми переживаннями свідчать про широко розповсюджене переконання нібито чоловік не має права на прояв слабкості і зобов’язаний самотужки давати раду пригніченню. Однак, рівень депресій та підвищеної тривожності серед опитаних чоловіків показує, що це ані йде їм на користь, ані сприяє побудові здорових стосунків у сім’ї.

Емоційне насильство до цього часу залишалося малодослідженою темою. Якщо про фізичне можуть свідчити синці і шрами на тілі, то ознаки емоційного значно важче виявити. Більше того, самі жертви переважно не вважають образи та приниження проявом насильства. Причиною цьому може бути виховання у сім’ї та соціокультурні практики, в яких словесні образи та кпини вважаються або прийнятними або другорядними і не вартими прискіпливої уваги.

 Кожен третій чоловік зізнається у тому, що вчиняв емоційне насильство по відношенню до своєї партнерки. Зазвичай це залякування та образи, до яких протягом останнього року вдавалися у своїй парі 13% чоловіків. Крім того, це тотальний контроль з боку партнера. Більш як кожен другий українець підтверджує, що має постійно знати де перебуває його партнерка. Тут важливо зазначити, що у 6 з 10 випадків жінка залежна від чоловіка-годувальника, що може пояснювати чому вона мовчки “ковтає” приниження чи прояви власництва з боку партнера.


Лише третина респондентів знає про те,  що в Україні  існує законодавство про криміналізацію домашнього насильства. І навіть серед тих, хто знає, переважає скепсис: мовляв,  жертв це не захистить, а, може, й більше – призведе до нових страждань. Цікаво також, що кожен п’ятий вважає положення законодавства надто суворими щодо кривдників.

Ми вже рівні?

Сам інтерес до глибокого дослідження ґендерної рівності часто викликає у респондентів щире спантеличення. “Навіщо стільки уваги до рівноправ’я, якщо воно у нас є?”.  Це питання ставить кожен четвертий український чоловік. При тому переважає переконання, що це рівноправ’я є абсолютно природнім і не вимагає під собою законодавчого підґгрунтя. Про існування законодавства із забезпечення ґендерної рівності та запобігання дискримінації знає лише третина опитаних чоловіків. Це вкотре підтверджує низький інтерес чоловіків до ґендерних питань в Україні та прав людини взагалі.

Переважна більшість опитаних підтримує ідею про те, що жінки й чоловіки є однаково хорошими фахівцями і достойні рівної оплати праці. Тим не менше, 82% чоловіків погоджуються із твердженням, що в Україні існує поділ на “чоловічі” та “жіночі” професії.  Коли оцінка рівних можливостей стосується бізнесу та політики, то стереотипність соціальних ролей стає ще більш явною. До прикладу, 4 з 10 чоловіків вважають, що бізнес – це чоловіча справа. “Чоловіки – кращі політичні лідери”, – у цьому переконаний кожен другий опитаний. Фактично, таке упереджене ставлення і усталені поняття стосовно “чоловічих” і “жіночих” професій знаходять своє відображення на ринку зайнятості. Лише 30% керівних посад в Україні займають жінки, а у Верховній Раді за роки незалежності було тільки 12% депутатів-жінок.

“Проблема закладена у самій нашій культурі. Усе пронизано ґендерною нерівністю. Тому на вирішення цієї проблеми піде не рік і не п’ять. Але закладати фундамент потрібно вже”, – наголошує заступник Міністра юстиції, Денис Чернишов.








Нова українська школа вже почала роботу над створенням такого фундаменту. Зокрема, при Міністерстві освіти та науки України зараз працює робоча група з антидискримінаційної експертизи шкільних підручників, яка стосується протидії дискримінації за етнічним походженням, дискримінації за віком, статтю, станом здоров’я тощо. Є надія, що “мама милу раму” і ряд схожих заяложених понять про розподіл ґендерних ролей зникнуть зі сторінок книжок, як і роздільні уроки праці для хлопців та дівчат.


Окрім школи, важливе значення у подоланні кризи маскулінності та розвіянні ґендерних стереотипів належить медіа.  “Величезна роль медійників у тому, щоб зробити ґендерну рівність модною і сучасною”, – переконана заступниця Міністра соціальної політики, пані Наталія Федорович.  Зрештою, із ростом нових медіа ця роль належить кожному користувачу соціальних мереж. Ярослав Ведмідь, виконавчий директор цифрової агенції Postmen, називає Фейсбук “другою сім’єю українця” і впевнений, що “прояв наших найкращих чеснот і дбайливе ставлення до дітей там збирає багато лайків”. По суті, соціальні медіа задають тренди і можуть закласти те саме розуміння, що ґендерна рівність – це не тільки модно і сучасно, але і йде на користь обом статям.

Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .