ГЕНДЕРНЫЙ СЛОВАРЬ БОЛЕЕ УПОТРЕБЛЯЕМЫХ ТЕРМИНОВ СЕГОДНЯ

Агнати (від лат. agnatus – родич з боку батька) – у римському праві члени агнатської сім’ї, що були підлеглими, незалежно від їх кровної спорідненості, одному домовласнику.

Усі, хто перебували під його владою, були агнатами та вважалися родичами. Кровний зв’язок у ті часи ще не мав правового значення. Дівчина, яка виходила заміж і йшла жити до сім’ї свого чоловіка, переставала бути агнаткою (родичкою) своїх батьків, братів і сестер. Проте в родині свого чоловіка вона підпадала під владу домовласника нової сім’ї, ставала дочкою батька та матері свого чоловіка, сестрою братів і сестер чоловіка. Така спорідненість позбавляла молоду дівчину прав на спадщину після смерті своїх кровних батьків, оскільки вона вже не вважалася їх родичкою. Окрім того, вона втрачала всі інші права, що випливають зі споріднення.

Агнати були, звичайно, пов’язані між собою й кровним зв’язком, як, наприклад, батько і діти, але кревні родичі визначалися тільки за чоловічою лінією (їх ще називали родичами за чоловічою лінією). Але, окрім кровних родичів, до агнатів належали всі, хто був під владою глави сімейства (дружина, невістки, приймаки, всиновлені діти і т.д.). Проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі домовласника.

Агнатська спорідненість визначалась тільки за батьківською лінією, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого господаря. Спорідненість агнатів розрізнялася за лініями та ступенями. Агнати одного загального предка були родичами за бічною лінією, а ті, що народжувалися одне від одного послідовно – родичами за прямою лінією. Ступінь агнатської спорідненості визначалася числом народжень, що утворювали це споріднення (син – агнат першого ступеня, онук – другого ступеня). Ступінь споріднення за бічною лінією також визначалася кількістю народжень, що утворювали це споріднення: від одного родича до загального предка, і від нього – до іншого родича. Наприклад, рідні брати і сестри – агнати другого ступеня за бічною лінією, оскільки їх розділяє одне народження від загального предка; дядько та племінник – агнати третього ступеня за бічною лінією, тому що дядько і батько племінника – агнати другого ступеня, а племінник – це вже третє народження.

Після смерті домовласника його дорослі сини ставали носіями влади в своїх сім’ях, а на їхніх дружин та дітей поширювалася їхня влада. Для того, щоб називатися домовласником, достатньо було бути вільним від батьківської влади римським громадянином. Домовласником він уважався навіть, якщо не мав сім’ї. «Домовласником (батьком сім’ї) уважається той, кому належала влада в родині, і правильно він так називається, хоча б у нього і не було сина», – писав Ульпіан. Домовласник був носієм сімейної влади не тільки наявної (реальної), але і потенційної [1].

Література:

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. [Електронний ресурс] / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. — Т. 1: А — Г. —  672 с.: іл. - Режим доступу: http://leksika.com.ua/legal/ (дата звернення 03.06.2015 р.). – Назва з екрану.

Амазонки – у грецькій міфології жінки-войовниці, що являли собою окреме плем’я. За легендами, воно проживало біля найвіддаленіших берегів Евксинського Понта (Чорного моря). Їхньою столицею було місто Феміксіра.

Етимологія терміну «амазонки» достовірно невідома. За однією із версій, назва «амазонки» походить від іранського «ha-mazan» – жінка-воїн; за іншою – від «a masso» – недоторкана (для чоловіків). Іноді термін «амазонки» витлумачується як безгруді, оскільки народженим у них дівчатам випалювали праву половину грудей для кращого володіння луком.

З дитинства амазонок вчили володіти списом, мечем, метати дротики та бути майстерними наїзницями. Проблему відтворення власного племені вони вирішували в такий спосіб: раз на рік зустрічалися з чоловіками сусіднього племені, а потім усіх народжених хлопчиків віддавали цим чоловікам або вбивали, а дівчаток залишали собі. Геракл виступив проти амазонок, щоб відняти чарівний пояс Іпполіти, їхньої цариці, дарований їй самим Аресом, богом війни (дев’ятий подвиг Геракла). У Троянській війні амазонки виступали на боці троянців.

Питання про те, чи були амазонки класичним матріархальним суспільством, залишається відкритим. Тим не менш, амазонки, як і савромати, являють собою цікаву культурну модель поведінки, яку можна виявити в деяких сучасних суспільствах (наприклад, Папуа і Нова Гвінея).

Сьогодні історики та археологи не мають єдиної думки щодо реальності існування амазонок, описаних Геродотом

Біодетермінізм (біологічний детермінізм) – принцип розгляду явищ, згідно з яким визначальними для характеристик людини, у цьому випадку ґендерних та статевих, вважаються біологічні природні фактори. Уперше біодетермінізм виник у середині ХІХ століття в контексті вчення Дарвіна про природний добір, спочатку для пояснення своєрідності поведінки живих систем, до яких згодом стали зараховувати і людину [1].

Біодетермінізм входить до ідеї детермінізму, як до вчення про зв’язок і взаємообумовленість явищ дійсності в залежності від законів природи. Але якщо раніше у зв’язку з успіхами природничих наук природа розглядалася в «механістичному» напрямку, то тепер значно більше уваги приділяється біології [1].

 Біодетерміністи надають статі привілейованого значення. На їхню думку, саме біологічна стать не просто визначає людину як чоловіка або жінку, але й формує її ґендерний образ. Тут слід зауважити, що не всі біодетерміністи визнають правомірним існування поняття «ґендер» (символічної, соціальної статі) як самостійного конструкту, оскільки вважають його більш надуманим, ніж реально існуючим.Біодетерміністський підхід, ґрунтуючись на генетичній обумовленості чоловічого та жіночого, визнає соціальне тільки у якості зовнішнього подразнюючого чинника, що викликає перехід від одного генетичного виду поведінки до іншого.

На думку біодетерміністів, стать у людині – це не щось другорядне, що слідує відразу за поняттям людини. Стать – це і є сама людина, це перше, що конституює людину. Анатомія та фізіологія є лише наслідком статі. Анатомія та фізіологія змінюються під впливом віку та оточуючого середовища, стать не змінюється за жодних обставин. Звичайно, це положення не відміняє внутрішню динаміку статі, а лише стверджує наявність незмінної статевої структури та статевої диференціації біологічного як непорушної основи існування та функціонування живого організму  [2, с. 22].

Отже, основна ідея біодетермінізму в ґендерній теорії, як зазначає Л. В. Малес, полягає у, так званій, ідеї статі: по-перше, стать становить основу й структуру біологічного; по-друге, стать є динамічним потоком, що забезпечує людину вітальною силою біологічного характеру, якому вона надає первинне значення, як конституюючому змісту протягом усього періоду своєї життєдіяльності  [3, с. 108-109].

Незважаючи на те, що чоловік і жінка належать до одного виду Homo Sapiens, що тільки підкреслює біологічну єдність людей у рамках живого світу, не дивлячись на невеликі відмінності між чоловічими та жіночими організмами, що містяться у їхній репродуктивній функції, біодетерміністи із впевненістю заявляють про те, що саме вона (репродуктивна функція) формує ту відмінність між чоловічим і жіночим, між маскулінним і фемінним, яку ми наразі маємо в суспільстві. Саме біологічна відмінність між чоловіками та жінками створює чоловічі та жіночі ґендерні образи, впливає на різноманітні сфери суспільного та приватного життя, а також на психологічні відносини між статями.

Біодетерміністи стверджують, що учать у процесі репродукції є первинним біологічним призначенням і чоловіка, і жінки. Це закріплено на анатомічному рівні та статевими ознаками. Однак, у суспільстві ми можемо спостерігати контроль людини над власним статевим життям (морально-етичні, релігійні, культурні, юридичні норми) та її емансипацію від власної репродуктивної функції.

Біодетерміністи звертають увагу на відмінності антропометричних характеристик у чоловіків та жінок. Сюди належить і ріст людини, і маса тіла, і співвідношення різних тканин, м’язів та органів в організмі. Саме тому, на думку біодетерміністів, стабільно нижчими на 9-21 % є показники жінок у більшості видів спорту, проте гнучкість і грація – більш розвинені.

Проте тут можна заперечити тим, що спортивні рекорди щороку «б’ються». Те, що колись вважалося досягненням серед чоловіків, сьогодні стає нормою для жінок і навпаки. І поки межі, яка була б нездолана шляхом вправ і тренувань тіла, не досягнуто. Окрім того, вага тіла, ріст, розвиненість різних тканин людини в сучасному суспільстві дуже сильно залежать від успадкованих дітьми схильностей, захворювань, дієти, способу життя і не в останню чергу – моди. Враховуючи складність визначення біологічної норми цих характеристик, розглядати їх слід скоріше в рамках ґендерної, а не статевої диференціації [3, с. 110-111].

Окрім того, Елісон Джагер показала, що зміна суспільних звичаїв призводить і до зміни в організмі людини. У такий спосіб вона звернула увагу на те, що жінки стають фізично сильнішими, оскільки фізична жіноча сила стала соціально прийнятною. Крім того, змінюючи суспільні звичаї, можна впливати не тільки на зовнішній вигляд людини, а й на її внутрішню біологію з включенням змін у її генетичний код. Так, культурна перевага, надана тендітним жінкам у певних суспільствах, мабуть, призвела до переважного вибору саме таких жінок для репродуктивних цілей. Дослідниця заявила, що взаємні причинні зв’язки між біологією й суспільними звичаями зробили теоретично проблематичною ідею чіткої межі між природою та культурою [4, с. 349].

Біодетерміністи, наголошуючи на визначальній та головній ролі в людині репродуктивної функції, спираються на дві протилежні статі – жіночу та чоловічу. Однак визначення статі, яке розробляється Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВОЗ), не містить вказівки на репродуктивні процеси та допускає наявність змішаних, перехідних від жіночого до чоловічого форм. Ці перехідні форми конструюються по-різному. Відома американська феміністка, професор біології А. Фаусто-Стерлінг говорить про п’ять статей, пов’язаних із певними анатомічними властивостями: 1) носії жіночих геніталій – жінки; 2) носії чоловічих геніталій – чоловіки; 3) носії змішаних геніталій – гермафродити (герми); 4) носії переважно жіночих, але з чоловічими елементами геніталій – фемінні псевдо гермафродити (ферми); 5) носії переважно чоловічих, але з жіночими елементами геніталій – маскулінні псевдо гермафродити (мерми)  [3, с. 114 - 115].

Можливості контрацепції і визнання репродуктивних прав жінок, більша відкритість суспільства до різних сексуальних орієнтацій, можливості хірургічної зміни статі, зрештою, виникнення техніки штучного дітонародження – майже повністю знімають біологічні бар’єри, що тяжіють над людиною, роблячи її стать вироком.

Найбільш відомим у вітчизняній науці прикладом біодетермінізму є еволюційна теорія статі В. А. Геодакяна.

Біодетермінізм часто виступає об’єктом феміністської критики, оскільки він мислить природні фактори як незмінні. Однак і самі феміністки не одноразово зверталися до біології з метою аргументувати власні погляди. В цьому контексті доцільно буде пригадати «фемінізм особливих прав», що згодом перетворився на «фемінізм державного забезпечення»,радикальний фемінізм, окремі теорії жіночої сексуальності (Моніка Віттіг, Люс Ірігарей) та ін. – усі вони в тій чи іншій мірі апелюють до біологічного есенціалізму, тобто до особливої жіночої природи, яка відмінна від чоловічої, із її власними специфічними жіночими цінностями.

Література:

1. Булавина Т.В. Биодетерминизм. // Словарь гендерных терминов / Под ред. А. А. Денисовой / Региональная общественная организация «Воvegсток-Запад: Женские Инновационные Проекты». М.: Информация XXI век, 2002. — 256 с. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.owl.ru/gender/383.htm.

2. Коган И.Л. Тендерная культурология: культура пола и «пол» культуры.— Мн.: Ковчег, 2003.— 336 с.

3. Малес Л.В. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С.109-131.

4. Ніколсон Л. Гендер // Антологія феміністичної філософії / За редакцією Елісон М. Драгер та Айрис М. Янг. – К.: Основи, 2006. — C.348-356.

Шевченко З.В. Ідея біодетермінізму в ґендерній теорії // Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 23-24 січня 2015 року). – Одеса: ГО «Причорноморський центр досліджень проблем суспільства», 2015. – С. 106-108.

або

Шевченко З.В. Біодетермінізм [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://a-z-gender.net/ua/biodeterminizm.html

Бісексуальність - потяг індивіда до сексуальних контактів з представниками обох статей. Бісексуальна поведінка та механізми, що її формують, неоднозначні: у вітчизняній сексології розрізняють минущі форми бісексуальності або псевдобісексуальність (наприклад, бісексуальність пубертатного періоду або бісексуальність в умовах вимушеної статевої ізоляції) і справжню бісексуальність — як паралельну форму гомо- та гетеросексуальній поведінці.

Біґендери (від англ. bi + gender — «подвійна стать»)– люди, ґендерна самоідентифікація яких регулярно змінюється під впливом зовнішніх факторів. Біґендерний індивід (біґендер) може відчувати себе то чоловіком, то жінкою, незалежно від власної біологічної статі. Його статево-рольове самовідчуття (соціальна стать) змінюється залежно від настрою, особистості співрозмовника, навколишнього оточення.

Біґендерність не слід плутати з роздвоєнням особистості, оскільки біґендер являє собою одну цілісну особистість, але виконує в суспільстві соціальну роль то чоловіка, то жінки.

Біґендерність, будучи окремим випадком ґендерної дисфорії, не є показником сексуальної орієнтації. Біґендер може мати будь-яку з трьох типів сексуальної орієнтації, як і будь-який індивід.

Блумеризм – невдала спроба феміністок у середині ХІХ століття реформувати традиційний жіночий одяг, замінивши важкі жіночі сукні блумерами (bloomer), блумерсами (bloomers) або блумерським костюмом (Bloomer costume), який представляв собою коротку і доволі широку спідницю з панталонами (мал. 1).

Рис. 1. Блумерські костюми або жіноча емансипація. Малюнок початку 50-х років 19-го століття Джерело: The History Project University of California, Devis

Рис. 1. Блумерські костюми або жіноча емансипація. Малюнок початку 50-х років 19-го століття
Джерело: The History Project University of California, Devis

Термін «блумеризм» з’явився на честь і завдяки американській суфражистці Амелії Дженкс Блумер (Amelia Jenks Bloomer).

Амелія Блумер народилася в 1818 році в бідній сім’ї. дитинство її пройшло в Кортленд Каунті, Нью-Йорк. У віці 22-х років Амелія вийшла заміж за адвоката Декстера Блумера (Dexter Bloomer), саме він і підштовхнув її до думки писати статті для газети. Свою авторську діяльність Амелія почала в нью-йоркській газеті «Сенека-Фолс Каунті Кур’єр» («Seneca Falls County Courier»).

У 1848 році Амелія стала учасницею З’їзду за права жінок у Сенека-Фоллз (Woman’s Rights Convention at Seneca Falls). У 1849 році вона вже почала публікувати свої погляди у власному виданні – «Лілія» («The Lily»), що виходило раз на два тижні. Газета, основним зверненням до читачів якої був заклик до стриманості, з часом стала охоплювати все більш широке коло соціальних тем – від тверезості й утримання до прав жінок. Популярність видання несподівано стала йти вгору, і незабаром його тираж перевищив 4000 примірників. У своїй газеті Амелія публікувала і статті, присвячені жіночій моді. Блумер пропагувала Нову Гармонію 1820-х, і захищала одяг, який носили жінки-соціалістки.

У 1853 році Амелія Блумер, ставши на той час відомим і полум’яним борцем за виборчі права для жінок, буквально шокувала публіку, яка зібралася послухати її чергову промову. І шокувала вона її не власне промовою – справа в тому, що правозахисниця з’явилася перед аудиторією в зовсім непристойному для того часу одязі – у панталонах і спідниці до колін.

Сама Амелія знала, що робить – у її розумінні справжня боротьба за права жінок полягала не тільки і не єдино в реалізації права обирати президента країни, але й у праві носити зручний одяг. Вона твердо стояла на тому, що кожна жінка має право носити те вбрання, яке їй подобається і є зручним, не питаючи дозволу чоловіків. Чоловіків Амелія називала диктаторами, що зарвалися та забрали в суспільстві всю владу і при цьому ще диктують норми моралі.

Таким чином саме на честь Амелії Блумер в англійській мові з’явилися слова «блумерс», «блумер» та «блумерський костюм» — коротка і досить широка спідниця в поєднанні з панталонами, прихопленими на щиколотці гумкою або шнурком. На рубежі століть це стало жіночим велосипедним костюмом [1].

Після першого шоку громадськість негайно відреагувала на нечуваний на ті часи одяг глузуванням. Над новим убранням  –  блумерсами – попросту знущалися. Знайшлися, утім, і ті, хто підтримав Амелію. Слід сказати, що сам блумерський костюм вигадала не Амелія, а жінки комуни Онеїда, серед яких була активістка Елізабет Сміт Міллер (Elizabeth Smith Miller, вона ж – Libby Miller). Саме вона показала Амелії це вбрання і сама з ентузіазмом носила цей одяг кілька років, всіляко сприяючи його популяризації. Іншими відомими жінками, які першими одягли блумерси, були феміністки Сьюзен Ентоні (Susan Anthony) та Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton) [1].

Відомо, однак, що реформи впроваджувалися в життя дуже повільно та важко, і в кінцевому підсумку спробу Амелії «перевернути» жіночу моду можна назвати невдалою – навіть найактивніші феміністки з часом повернулися до звичної для них форми одягу  [1].

Блумери називали одночасно непристойним і мужеподібним вбранням. При цьому непристойність цього одягу, на думку громадськості, сприяла розлученням і вільному коханню. А завдяки мужності й асоціаціям із сигарою штани отримали назву «pantalon a la masculine».

Феміністська реформа одягу руйнувала традиції, суспільні підвалини. На думку чоловіків-феміністів, вона зайшла занадто далеко, і вони намагалися відгородити від неї феміністок, обвинувачених у тому, що вони виставляють загальну справу на посміховисько. У Нью-Йорку жінок у freedom dress (одязі свободи) оточив натовп, який насміхався, корчив гримаси й викрикував образи –  навіть довелося втрутитися поліції [2].

Пік уваги преси до блумерів припав на 1851 рік, коли ця тема затьмарила вимоги, що стосуються найму на роботу й права голосувати. У 1853 році під натиском батька та друзів Елізабет Кеді Стентон відмовилася від носіння штанів: занадто помітні, вони піддавали небезпеці справу захисту прав жінок. Якийсь час вона носила коротке плаття, за що її дорікали тим, що вона демонструє свої ноги. Люсі Стоун (Lucy Stone), інша відома американська суфражистка й аболіціоністка, теж здалась. Сама Амелія Блумер носила свій костюм шість років і теж повернулася до сукні до кінця 1850-х. За словами Сьюзен Ентоні, яка назвала цей експеримент із реформування дрес-коду «ментальним розп’яттям», на цих жінок дивилися, але їх ніхто не чув  [2].

Література:

1. Челпанова П. Амелия Блумер [Электронный ресурс] // Знаменитости: интернет-портал. — Режим доступа: http://www.peoples.ru/state/statesmen/amelia_jenks_bloomer (дата обращения 04.08.2015 г.). — Название с экрана.

2. Бар К. Политическая история брюк / Кристин Бар; пер. с франц. С. Петрова. — М.: Новое литературное обозрение, 2013. — 320 с.

Віра – грошова пеня за вбивство згідно Руської Правди, яка стягувалась на користь князя. Віра була троякою: подвійна віра у 80 гривень сплачувалась за вбивство княжого мужа або члена старшої княжої дружини; проста віра у 40 гривень стягувалась за вбивство простого вільного чоловіка; половинна віра або полувір’я в 20 гривень — за вбивство жінки та тяжкі каліцтва чоловіка (за відсікання руки, ноги, носа, порчу ока тощо).

Везувіанки — група радикальних феміністок, що існувала у Франції в середині ХІХ століття. Пояснюючи назву своєї групи, її представниці заявляли, що боротьба за власні права кипить у них, подібно лаві Везувія. «Слово «везувіанка», — говорить одна з членів групи, — означає, що в глибині душі кожної з товаришок палає цілий вулкан революційного вогню та пристрасті» [2, с. 309]. У невеликій брошурі від 19 квітня 1848 року під назвою «Везувіанки» говориться: «Вона (тобто назва «везувіанки») прекрасно визначає нашу позицію та краще всякої іншої виражає нашу думку; але тільки лава, яка так довго стримувалася повинна, нарешті, розлитися навколо нас, не загрожує пожежею, а обіцяє відродження… Настав, нарешті, день нашого відродження «[2, с. 308].

З поваленням короля Франції Луї-Філіппа в 1848 році новоспечена Республіка зняла заборону преси та зборів. Це сприяло утворенню нових феміністських видань, організацій і груп. Везувіанки були в числі останніх. Більшість везувіанок — це незаміжні молоді жінки у віці від 15 до 30 років, бідні і знедолені робітниці. Уважається, що везувіанки були найрадикальнішими представницями фемінізму, оскільки виступали за несення жінками служби в армії, за носіння чоловічих костюмів (кюлотів) і повну правову рівність між чоловіком і жінкою, включаючи розподіл домашніх обов’язків.

Важливо відзначити, що реальність існування везувіанок сьогодні залишається під питанням, оскільки їх діяльність дуже бідно і сумнівно документована. Деякі дослідники схиляються до того, що сам факт появи та діяльності везувіанок був усього лише розіграшем, жартом, що висміював жіночу емансипацію.

За однією з версій, везувіанки були бурлеском, створеним французькою поліцією. Саме поліція склала конституцію везувіанок і забезпечила цю феміністську групу членами в особі повій. Цей жарт на стільки вдався, що, за словами шотландського історика Джеймса Макміллана (James McMillan), до недавнього часу конституція везувіанок і все, що з ними пов’язано, сприймалося за чисту монету [3, с. 93].

За іншою версією, розкритою французьким істориком Крістін Бар (Christine Bard) у книзі «Політична історія брюк», усе почалося в перших числах березня 1848 року з плаката, що з’явився на паризьких вулицях. У ньому містився заклик до незаміжніх патріоток і республіканок вступати в полк, який носитиме ім’я «везувіанок». Жартівником, що підписав плакат, виявився Даніель Борм, який стверджував, що він домігся від уряду створити жіночий легіон. Швидше за все, молодий хімік хотів таким чином змусити всіх говорити про свій винахід — зброю, яка випускає 300 снарядів за хвилину, завдяки якій, за його словами, «2000 громадянок можуть перемогти 50 000 неприятелів чоловіків». Можливо, що потім за допомогою своїх знайомих жінок саме він організував невелику маніфестацію везувіанок, які пройшли від Вандомської площі до міської ратуші. «Голос жінок» («Voix des femmes») від 28 березня дав коротку замітку про цю подію, але прямих свідчень у газети про неї немає [1].

У квітні 1848 року публікація брошури «Везувіанки, або Політична конституція жінок. Авторства одного суспільства французьких жінок »(«Les Vésuviennes ou la Constitution politique des femmes. Par une société de femmes françaises») була прийнята за чисту монету. Але фактів, що вказують на несправжність цього тексту, досить багато, до того ж у ньому, як і в більшості текстів про везувіанок, зустрічаються численні гостроти з репертуару гумористів [1].

Серед найбільш цікавих фактів про везувіанок можна виділити наступні:

  • призов жінок до армії стосується незаміжніх дівчат у віці від 15 до 20 років строком на 5 років;
  • обов’язковий вступ у шлюб у віці 21 року для дівчат і 26 років для юнаків, для порушників — вічна військова служба;
  • зобов’язання розділяти роботу по дому під загрозою судового покарання [1];
  • вимога розлучення. Як зазначає Марк де Вільє (Marc de Villiers) у своїй книзі «Жіночі клуби та легіони амазонок»: «Значне число молодих дівчин, або, точніше, старих дів, виказали себе затятими прихильниками розлучення. Встановлення цього інституту повинно було, за їхніми розрахунками, перетворити таку масу громадян знову на холостяків, і вони сподівалися з цієї маси підчепити собі, нарешті, чоловічка» [2, с. 313 - 314]. Крім того, за словами Вільє, везувіанки виступали за обов’язкові повторні шлюби розлучених чоловіків і вдівців молодше 45-ти років. «Щоб примусити холостяків вступати в повторний шлюб, — зазначає автор, — вони пропонували тримати їх у казармах поки вони не зважаться, нарешті, ощасливити якусь жінку. Тільки особлива повірочна комісія могла звільняти від шлюбних уз калік та ідіотів» [2, с . 314];
  • надання громадянства  іноземці, яка візьме опікунство над французьким старим [1];
  • реформа жіночого одягу в ім’я права «вільного пересування» — «Жінки повинні непомітно працювати над тим, щоб стерти різницю, яка існує між чоловічим костюмом і жіночим, не переходячи при цьому меж сором’язливості та не даючи приводів до насмішок, і разом з тим не зраджуючи витонченості та гарному смаку. До того ж, це буде така зміна, на яку чоловіки, якщо взяти до уваги їх одіяння факельників, не матимуть приводу скаржитися «[2, с. 305].

Література:

1. Бар К. Политическая история брюк / Кристин Бар; пер. с франц. С. Петрова. — М.: Новое литературное обозрение, 2013. — 320 с.

2. Вилье М. Женские клубы и легионы амазонок. — М.: Книгоиздательство «Современные проблемы», 1912. — 428 с.

3. McMillan J. France and Women, 1789-1914: Gender, Society and Politics. — NY: Taylor & Francis,  2002. - 304 p.

Весталка – жриця храму Вести (богині домашнього вогнища й жертовного вогню). Обиралися весталки з дівчаток 6-10 років зі знатних родин. У їхні обов’язки входило підтримувати вічний вогонь і служити в храмі. Весталки давали обітницю зберігати невинність, за порушення якої їх могли живими зарити в землю. Служба весталок тривала 30 років, після чого вони ставали вільними й отримували право на заміжжя. Утім, останнє траплялося вкрай рідко, тому що існувало повір’я, що шлюб із весталкою не призведе до добра, окрім того, виходячи заміж, колишня весталка втрачала свій унікальний для римської жінки соціальний і майновий статус і ставала звичайною матроною, повністю залежною від чоловіка, що, зрозуміло, було їй невигідно.

Весталка користувалася в римському суспільстві надзвичайними почестями: вона вільно розпоряджалася своєю власністю, свідчила в суді без присяги, на вулиці її супроводжував ліктор (публічний служитель вищих начальників, що йшов звичайно попереду їх, розганяючи натовп). Особистість весталки була недоторканною (той, хто ображав весталку, засуджувався на смерть); якщо назустріч весталці вели на страту злочинця, йому дарували життя. Інститут весталок існував протягом 11-ти сторіч у Римі до IV ст. н.е. [1, с.51 - 52].

Література:

1. Лисовый И.А., Ревяко  К.А. Античный мир в терминах, именах и названиях: Словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима / Науч. ред. А.И. Немировский; Предисл. Г.И. Шевченко. — 2-е изд. — Мн: Беларусь, 1997. — 253 с.

Вуменіст / вуменістка - Аліса Волкер (Alice Walker), американська поетеса, одна з лідерів«чорного» фемінізму, у книзі «У пошуках садів наших матерів» ввела термін «вуменіст/вуменістка» (Womanist) за аналогією з «фемініст / феміністка». Вона запропонувала використовувати його для позначення кольорових представниць фемінізму, чиї дослідження, на її думку, відзначаються етноспецифічним порушенням проблеми та пошуком рішення. Вона

Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .