«Принципова» проблема освiтнiх змін in UA

Чотири міфи про українську вищу освіту

 

Посідаючи, ймовірно, друге місце за радикальністю змін та рівнем публічної уваги після медичної реформи, процес реформування вищої освіти в Україні супроводжується потоком аргументів, що мають на меті пояснити, заспокоїти та вселити віру в покращення. Зрештою, будь-які зміни в умовах трагічного стану української освіти вселяють надію, що власне й створює сприятливе поле для маніпуляцій інформацією. Маючи це на думці, в цій статті я спробую проаналізувати, які ж найпоширеніші міфи про українську вищу освіту набрали популярності під час нещодавніх реформ.

Почнімо з короткого введення в контекст поточних реформ. З моменту впровадження нового закону про вищу освіту 2014 року відбулися важливі структурні зміни в механізмах розподілу фінансування, спрямовані на стимулювання конкуренції в доступі до ресурсів. Ці зміни стосуються як принципів фінансування вищих навчальних закладів, так і системи державної підтримки студентів. Так, у процесі визначення обсягу бюджетних місць на підготовку бакалаврів, згідно з новим законодавством, має враховуватися кількість абітурієнтів із найвищими конкурсними балами. Отже, більш популярні університети отримуватимуть більше. Не оминув перевірки на успішність у розподілі держзамовлення й рівень магістратури, обсяги бюджетних замовлень на який тепер залежать від кількісних критеріїв на кшталт показників популярності магістерських програм вищого навчального закладу, чисельності іноземних студентів, наявності публікацій у визнаних МОН наукометричних базах, а університетів — у міжнародних рейтингах.

Не менш серйозні зміни відбулися в механізмі розподілу стипендій. Восени 2016 року  поправками до закону про вищу освіту було скасовано передбачену ним норму про забезпечення стипендіями не менше ⅔ студентів бюджетної форми навчання у розмірі мінімальної заробітної плати (норма ніколи не виконувалась у зазначеному розмірі нарахувань). Тепер відсотковий обсяг отримувачів стипендій встановлюється щороку Кабміном. Після першого етапу реформи кількість стипендіатів скоротилася до 40—45%. Однак, за словами заступника міністра фінансів Сергія Марченка, Мінфін планує у 2018 році зменшити кількість отримувачів стипендій до 25%, а вже в 2020 році стипендії від держави, за задумом Мінфіну, отримуватимуть лише 15% студентів бюджетної форми навчання.

 

 

В чому полягає принципова проблема подібних змін? Стимулювання конкуренції за державну підтримку перекладає фінансове навантаження за освітні послуги на плечі громадян, а особливо тих, хто через структурні причини програє в змаганні за ресурси. Враховуючи, що з 2014 року економічна ситуація в Україні залишає бажати кращого (ВВП на душу населення в доларовому еквіваленті впав майже в півтора раза), підвищення адресності фінансової підтримки погіршуватиме ситуацію для слабших гравців. Це стосується як менш престижних периферійних освітніх закладів, так і абітурієнтів із бідних сімей, які завідомо володіють меншим обсягом ресурсів, щоб одержати перемогу в конкурентній боротьбі за державну підтримку, водночас маючи обмежені можливості користуватися платними послугами чи самотужки забезпечувати своє проживання за умови переїзду до іншого міста.

Що ж тоді мають покращити ці зміни? За словами реформаторів, стимулювання конкуренції у вищій освіті покликане підвищити її якість. З огляду на риторику, що огортає освітню політику, ми маємо відмовитися від принципу «радянської зрівнялівки» на користь конкурентоздатної «західної моделі». Загалом дискурс реформаторів, що легітимізує структурні зміни в освітній сфері, є цікавим об’єктом дослідження. Україна не є винятком подібних спроб виправдати соціально несправедливі реформи в постсоціалістичних суспільствах. Як показує низка досліджень освітніх трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи, вони всі проходять за схожим сценарієм. Представники влади використовують подібні ідеологічні конструкти дискредитації соціалістичного минулого та ідеалізації «європейського досвіду», таким чином виправдовуючи зручні для себе структурні зміни (Birzea 1994, Hanson 1997, Schriewer and Martinez 2004, Silova 2009). Які ж міфи використовують українські реформатори в процесі впровадження принципових змін у системі вищої освіти? Спробуємо розібрати в цій статті.

 

«Роздута вища» освіта як пережиток радянської системи

Однією з основних причин низької якості освіти вважають велику кількість навчальних закладів, а отже й студентів. В публічному дискурсі цю особливість української системи освіти пов’язують із пережитками радянської системи. Однак чи справді широкий доступ до вищої освіти є результатом «радянської зрівнялівки»? Як показують статистичні дані (рис. 1), «роздута» система вищої освіти насправді є наслідком постсоціалістичних трансформацій із переходом до капіталізму. Вона сформувалася як ринкова пропозиція на підвищення попиту освітніх послуг.

 

Рис. 1. Випускники шкіл vs зараховані студенти (Державна служба статистики 2017)*.

 

Якщо подивитися на статистику співвідношення кількості випускників шкіл та зарахованих до університетів абітурієнтів, можна побачити, що починаючи з 2010/2011 навчального року кількість зарахованих студентів постійно перевищує кількість випускників шкіл. У цьому ж причина такого разючого зростання? Як і в інших постсоціалістичних суспільствах, освітні трансформації в Україні характеризуються експансією вищої освіти з феноменальним зростанням приватного сектору (Alexe et al 2015; Kwiek 2013; Froumin and Smolentseva 2014; Froumin et al. 2014).

 

"З часів розпаду Радянського Союзу з’явилося 126 приватних університетів. Окрім приватних університетів, державні інституції також почали надавати платні послуги."

 

Після розпаду Радянського Союзу мережа університетів в Україні зросла переважно через появу приватних послуг. Як показують статистичні дані, кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 149 у 1990 році до 353 у 2009 році, а після цього кількість поступово падає до 287 2017 року. З часів розпаду Радянського Союзу з’явилося 126 приватних університетів (Державна служба статистики 2017). Окрім приватних університетів, державні інституції також почали надавати платні послуги. Тож причина подібного стану вищої освіти радше криється в невидимій руці ринку, ніж у пережитках радянського досвіду.

 

80% українців мають вищу освіту

Ще один поширений у публічному дискурсі міф: чи не кожен українець має вищу освіту. Наприклад, інформаційний портал BusinessViews з посиланням на дані Світового банку зазначає: 82,2% населення України мають дипломи про закінчення університету станом на 2014 рік. Однак, якщо копнути трохи глибше й подивитися на примітки використаного показника на сайті Світового банку, стає зрозумілим, що він позначає не відсоток від загальної чисельності населення, а відсоток від п’ятирічної вікової когорти після закінчення середньої освіти. Як видно з діаграми (рис. 2), частка загального населення з вищою освітою постійно зростає, проте вона досі не досягла більшості чи навіть половини населення (близько 25%). Найбільшою категорією суспільства станом на 2010 рік залишаються люди з повною середньою освітою — орієнтовно 39%.

 

Рис 2. Відсоток населення віком 15+ за рівнями освіти (World Bank 2010)

 

Навіть якщо врахувати відсоток осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах із відповідної вікової когорти (показник у 82,2% розрахований Світовим банком), важливо зазначити, що ці дані показують рівні освіти від 5 до 8 відповідно до Міжнародної стандартної класифікації освіти (ISCED). Ця освітня категорія англійською позначається як «tertiary education», що, як і «higher education» (власне університетська освіта), перекладається українською як «вища освіта». Це, зі свого боку, є джерелом плутанини, адже категорія «tertiary education» насправді містить будь-які освітні програми після закінчення школи, що не обов’язково передбачають закінчення університету. Зокрема, рівень 5 за класифікацією ISCED — це «короткі програми, орієнтовані на працевлаштування, вони є професійно-технічними та готують випускників до вступу на ринок праці» (UIS 2011).

В українському контексті врахування цього аспекту є принциповим, оскільки програми п’ятого рівня вважаються неповною вищою освітою, їх надають менш престижні освітні заклади (професійно-технічні училища, технікуми та коледжі), а випускники цих програм є менш конкурентними на ринку праці. Крім того, розділяти ці рівні освіти розглядаючи статистику, важливо з огляду на публічну дискусію про скорочення кількості університетів і стимулювання розвитку професійно-технічних навчальних закладів. Тож, щоб визначити справжню частку випускників університетів серед відповідної вікової когорти, я порахувала обсяг категорії індивідів з «tertiary education», віднявши від них категорію індивідів із п’ятим рівнем освіти за міжнародною класифікацією. Як показує графік, частка індивідів із вищою освітою серед відповідної вікової когорти досягла 80% лише 2007 року, але після цього скоротилася до 65% у 2012 році (рис. 3).

 

Рис 3. Рівень залучення до вищої освіти (ISCED 6-8) (власні розрахунки за даними World Bank 2015)

 

 

Потрібно скорочувати кількість університетів через демографічні причини

Ще один важливий крок, що стоїть на порядку денному поточної освітньої політики, — укрупнення мережі вищих навчальних закладів шляхом ускладнення процедури надання акредитації або ж через злиття сусідніх університетів. Наприклад, лише 2016 року від цього постраждало близько 80 навчальних закладів. З вуст освітніх експертів часто лунають фрази, що нам не потрібна така велика кількість ВНЗ. У якості одного з пояснень можна почути про демографічні чинники скорочення рівня народжуваності.

Як показують статистичні дані, починаючи з 1990 року коефіцієнт народжуваності в Україні й справді почав стрімко знижуватися внаслідок економічного спаду, досягнувши найнижчої точки 2001 року. І це якраз показує кількість потенційних абітурієнтів на 2018 рік (рис. 4). У цьому році кількість народжених була на 43% менше, ніж у 1990 році. Подібна демографічна криза є типовою для постсоціалістичного регіону, адже з розпадом соціалістичного блоку більшість його колишніх членів спіткала тяжка доля капіталістичних трансформацій. Зокрема, як пише дослідник вищої освіти Марек Квєк про сусідню Польщу, експансія системи вищої освіти (разом із кількістю вступників) там зупинилася приблизно у 2005 році й подальше скорочення з демографічних причин очікується щонайменше до 2025 року (Kwiek 2013: 560). В Україні ж, як видно з діаграми, ситуація є дещо відмінною: рівень народжуваності починає зростати вже в 2002 році (рік вступу — 2019), а у 2030 році кількість потенційних абітурієнтів очікується вже на рівні 1994 року. Незважаючи на цю принципову різницю, українські політики використовують демографічні аргументи, щоб легітимізувати подальше скорочення видатків на вищу освіту так само, як і в польському контексті.

 

" Закриття університетів в моменти спаду є зручним поясненням скорочення видатків на освіту. Однак це ніяким чином не гарантує відновлення їхньої діяльності в умовах соціально-економічного підйому."

 

Загалом, показнику народжуваності властиво коливатися залежно від соціально-економічних умов. Очевидно, теперішня криза вже призвела до скорочення народжуваності, як можна побачити на графіку. Закриття університетів в моменти спаду є зручним поясненням скорочення видатків на освіту. Однак це ніяким чином не гарантує відновлення їхньої діяльності в умовах соціально-економічного підйому. Тож доцільність такої пристосувальницької політики залишається під питанням.

 

Рис. 4. Кількість народжених у тис. осіб (у дужках позначено потенційний рік вступу до університету) (Державна служба статистики 2017)*.

 

Вища освіта не відповідає умовам ринку праці, і це погано

Ще одним поширеним аргументом на підтримку скорочення видатків на вищу освіту є її невідповідність ринку праці. Наприклад, президент Київської школи економіки Тимофій Милованов на дискусії, присвяченій обговоренню скорочення кількості отримувачів стипендій, зазначив: «Люди отримують, наприклад, ступінь права, а потім йдуть працювати в Макдональдз. Але вони могли би працювати там і без диплома, і країна могла б заощадити на них вісімсот гривень». Зі свого боку, прем’єр-міністр Володимир Гройсман нещодавно наголосив на тому, що країні дуже не вистачає кваліфікованих фахівців робітничих спеціальностей, тоді як вища освіта потрібна не всім українцям.

Для того, щоб порівняти зв’язок між вищою освітою та ринком праці, я вирішила подивитися на його динаміку в часовій перспективі. Як видно з рис. 5, для наймолодшої вікової когорти (24–39) років, що позначає індивідів, які отримали диплом та вийшли на ринок праці вже в пострадянський період, відсоток людей із вищою освітою й справді перевищує відсоток професіоналів і менеджерів (соціальні позиції на ринку праці, що потребують наявності диплому про вищу освіту). А в старших вікових категорій спостерігається зворотня ситуація — відсоток професіоналів і менеджерів серед цих вікових когорт перевищує відсоток власників дипломів про вищу освіту.

 

Рис. 5. Зміни в освітній і в соціально-економічній структурі (власні розрахунки на основі даних ESS 2012)*.

 

На графіку також чітко видно, що відсоток індивідів із вищою освітою постійно зростав, тоді як відсоток верхніх позицій на ринку праці залишився приблизно на одному й тому ж самому рівні в трьох різних вікових когортах. Можна подумати, що це не біда, люди старшого віку більш схильні займати вищі позиції на ринку праці, адже професійний розвиток досягається з роками. Однак, як видно з таблиці 1, відсоток «білих комірців» у соціально-економічній структурі населення України залишився майже незмінним (а в деяких категоріях навіть зменшився) з 1996 по 2008 рік, тоді як в інших постсоціалістичних країнах (Росія і Польща) у той самий період спостерігається помітне зростання зайнятих у верхніх позиціях, що свідчить про створення нових робочих місць для випускників університетів. Для України така стагнація ринку праці є цілком закономірною, адже з розпадом Радянського Союзу спостерігається спад науково-технічного розвитку: кількість організацій, які здійснюють наукові дослідження й розробки, скоротилася з 1344 у 1991 до 978 у 2015 році, а питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП знизилася від 1,36% у 1996 до 0,64% у 2015 році*.

 

Таблиця 1. Динаміка зайнятого населення за професійними групами (Симончук 2014)

 

Загалом, в умовах орієнтації ринку праці на збереження дешевої робочої сили для приваблення іноземних інвестицій замість інвестування в модернізацію економіки та науково-технічний розвиток марно очікувати на подальше зростання кількості висококваліфікованих робочих місць. Питання тут полягає в тому, чи варто нам підлаштовувати вищу освіту під умови стагнуючої економіки в контексті загальної світової тенденції універсалізації вищої освіти? Зрештою, в умовах сучасного суспільства ця соціальна інституція покликана виконувати набагато ширші функції, ніж готувати вузьких спеціалістів для постійно змінюваної кон’юнктури ринку праці (у цьому якраз функція професійно-технічної освіти).  


https://commons.com.ua/uk/chotiri-mifi-pro-ukrayinsku-vishu-osvitu/

Вікторія Мулявка

Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .