"Запорукою успіху є перш за все віра у власні сили!"


- Про це говорити нелегко, тому що батьки були переконані в тому, що знають, чого я хочу. Вони вважали, що самі зроблять вибір за мене. Я дуже хотіла вступати на філологічний факультет, не на історичний. Але батьки-історики переконували мене, що філологія – це не спеціальність і дуже швидко мене перенаправили. Сказали, що незалежно від того, яку б гуманітарну спеціальність я не oбрала, цікаво писати я все одно повинна. Але від літературознавства, наголошували вони, слід відмовитися завчасно, а тим паче від фольклористики. Чомусь вони були налаштовані проти фольклору, а мені це все завжди було цікаво і я бачила не лише очевидну його сторону – казки, потішки, але також цікаві конструкції. Це вже потім я дізналася, що у філологів існують різні підходи до вивчення фольклору з точки зору семіотики. Але все це прийшло пізніше. Натомість батьки наполягли – і я вибрала історію. Оскільки я росла в «історичній сім’ї» то мене оточували видатні вчені, які займалися переважно історією російської культури і мистецтва. Ще так склалося, що батьки купили квартиру в кооперативному будинку, де жили працівники Академії наук, тобто було велике скупчення відомих істориків, які були нашими сусідами і по дому, і по дачі. Влітку продовжувалося неформальне спілкування. Тому друзі і батьки мали дуже великий вплив на мій вибір.

- Серед друзів моїх батьків був Володимир Терентійович Пашуто. Я вважаю його одним зі своїх вчителів. Закінчивши Вищу дипломатичну школу у Москві, що тоді було рідкістю, він володів кількома іноземними мовами і один з небагатьох брав участь у закордонних конференціях, що теж було нетипово для того часу. Саме він привіз інформацію про те, що за кордоном почали займатися історією жінок. Я дуже добре пам’ятаю той час і ці розмови на дачі, в лісі, збираючи гриби. Це були останні класи моєї школи, коли Володимир Терентійович став розмірковувати про те, що у нас є написана історія книги, ремесла, чи зовнішньої політики у Давній Русі, а от історії жінок немає. І це запало мені в душу як ідея. В подальшому, вступивши у 1976 році в університет, я була буквально одержима ідеєю написати про жінок.


- Як поставилися до цієї ідеї Ваші викладачі, батьки, друзі?                                                                                                                                  

Все моє професійне становлення – це або насмішки, або бажання вберегти мене від жіночої історії. Вона не зустрічала жодного розуміння. Я відчувала постійний тиск. Батьки повторювали: «Ти вільна вибирати те, що хочеш, але ти не права». Мама, яка займалася вивченням громадських рухів початку ХХ століття, казала: «Ну хоч би ти якимись робітницями зайнялася чи участю жінок у революційній боротьбі, а то якісь абстракті жінки, та ще й в епоху феодалізму. Що це за поняття – «жінки»?» А батько казав, що краще займатися образами жінок у російській культурі, або чимось зрозумілішим. Викладацький склад говорив, що чим раніше я це покину, тим мені буде краще, бо це не наукова тема, що по ній добре писати матеріал у березневий номер якого-небудь журналу. (Кожен рік третій номер великих журналів завжди був присвячений жінкам. Не випадково «при Совєтах» побутувала приказка: «Молчи, женщина! Твой День – 8 марта!»). Головна проблема була у тому, що не лише викладачі були проти цього, але й мої однокурсники, які кепкували з моєї роботи. На будь-яких навчальних курсах я обирала тему, пов’язану з жінками. Наприклад, коли ми вивчали Древню Русь – я брала жінок у Руській Правді, на заняттях з історії XVIII століття – я писала про жінок у Французькій революції, вивчали XIX століття – писала про твори Daniel Stern як джерело з історії революції 1848 року і так далі. Мої однокурсники говорили, що у Пушкарьової жінки «літають у космос вже у Х столітті», мовляв, я надто значимо презентую роль жінок, а насправді єдине, що ми знаємо про жінок – це те, що вони були неписьменні, нікому не потрібні, пряли собі щось у світлицях. Мене запитували: «Де видатні вчені-жінки? Кого ти можеш назвати крім Софії Ковалевської? Де жінки-філософи?» (Я ще тоді не знала про Олену Блаватську, інформація про неї та її концепти була закритою). Ці питання змушували мене шукати відповіді.

- Я стала медієвісткою не випадково, тому що стосовно середніх віків урядових розпоряджень було мало. Про те, як писати історію Древньої Русі у жодних постановах не йшлося. Їх було багато щодо історії ХХ століття, історії декабристів, громадських рухів ХХ століття, але чим дальше вглиб історії, тим менше було вказівок, що нам треба робити. Відтак, вибір хронологічних рамок дослідження був своєрідною формою ескапізму, бажанням втекти від пресингу, позбутися постійного менторського тону з усіх боків.


- Як у атмосфері несприйняття жіночої історії Вам вдалося знайти наукового керівника?                                                           

- Для мене це було великою проблемою. Сама я хотіла писати, але ніхто не брався керувати моєю роботою. Нарешті погодився Валентин Лаврентійович Янін, тоді доктор наук, який вивчав берестяні грамоти, а зараз відомий академік. Він сказав мені: «Наташа, я нічого не розумію в тому, що ти задумала, і не знаю, які там жінки у древньому Новгороді, але пиши, може справді з цього щось вийде». Відносини наші були такі: я до нього приходила і питала: «Валентин Лаврентійович, яку б мені літературу почитати, щоб знайти такого роду матеріали?» Він відповідав: «Не знаю. Почитайте собі «Трьох мушкетерів». Хотів, щоб я відволіклась від науки, перепочила. А мені хотілося знайти історію побуту, наприклад, щоб «витягнути» звідти потрібну інформацію. Тому я рухалася «наосліп», не розуміючи, звідки точно візьму матеріал і що з того вийде. І забігаючи наперед, скажу, що коли на початку 1990-х років я приїхала з результатами своїх досліджень в перший вже «призив» Дому наук про людину у Франції, який відкрив програму співпраці з Росією і запрошував радянський вчених, директор Дому, Клеманс Еллер (1917-2002), представник третього покоління Школи Анналів сказав мені: «Геніально! Ви ж пройшли самостійно той шлях, який проходила французька історична наука». В ранній період свого наукового становлення я витратила багато сил на пошук джерел. Кожен мій день починався з того, що я йшла в архів. Ранок, до 12-ї години я завжди проводила в архіві. Я перекопала тисячі тон «словесної руди». Скоро навчилась читати і устав, і півустав, і скоропис та інші види письма. Мені вже було не важливо як написано, лиш би знайти крихти, пов’язані з моїми жінками. Так народилася дипломна робота. Це 1981 рік. Мене рекомендували в аспірантуру і радили змінити тему. Зараз важко зрозуміти наскільки сильним був тиск людей, які в той час визначали розвиток нашої науки. Саме вони всі в один голос казали, що треба покинути тему жіночої історії. Говорили: «І мови знаєш, і гарну наукову підготовку маєш. Ну добре, погралася, поки була студенткою. Але зараз треба кидати». Ніхто не вірив, ніхто не хотів підтримати. Вдома казали, що мене ніхто не друкуватиме. Усі штовхали мене у більш «соціальні» теми, наприклад, жіночі рухи, але я продовжувала займатися жінками у Древній Русі.

- Нарешті у 1985 я захистила кандидатську дисертацію – не одноголосно, з двома голосами «проти». Мене вперто «карали» і спонукали покинути жіночі студії. Після захисту ніхто не рекомендував мою дисертацію до друку, але я, звичайно, мріяла видати її як книгу, при чому з ілюстраціями. Це зараз я своїм аспіранткам кажу, щоби вони чим швидше публікували монографії. А тоді всі намагалися мене стримати: «Не неси у видавництво, це марна справа». Тим не менше я дуже добре пам’ятаю той літній день, коли я взяла той рукопис, який мені здавався більш менш готовою книгою, і поїхала у найбільш нонконформістське видавництво «Мысль», яке друкувало твори представників нових напрямків в історіографії. Так ніхто не робив. Бо у видавництва не ходили просто так, «з вулиці», без рекомендаційних листів. Я не знала, що так не можна. Завідувач історичною редакцією сказав, що йому треба два-три місяці, щоб ознайомитися з рукописом. Але пройшло три-чотири дні, він дзвонить: «Наталіє Львівно, приїжджайте». Приїхала і він мені сказав: «Я не міг відірватися від читання, це нове слово в науці». Після таких слів я як п’яна вийшла на вулицю, просто не середину Ленінського проспекту, не орієнтувалася, де знаходжуся. Тоді я ще не знала, що над цією книгою ми будемо працювати три з половиною роки. Я готуватиму тексти, а мені говоритимуть, що це не так, бо прийшла негативна рецензія. Моя книга ніяк не могла пройти цензуру, хоча в ній не було нічого, що жорстко протистояло тодішньому загальному концепту історії.

- Маркс і Енгельс сказали, що вся історія жінок – це поразка жіночої статі, бо разом з появою приватної власності жінки все втратили. А моя книга йшла всупереч марксистській концепції. Прямим текстом мені не могли цього сказати, бо мої думки були підкріплені горою архівних джерел. Я думала, може Маркс і Енгельс помилилися, бо не знали руських реалій. Жінки в Русі розпоряджалися землями, мали міста, поступово розширювалися їхні майнові права. І навіть тоді, коли ці права різко урізали у XVI столітті за Івана Грозного, вони наче цього не помічали, і продовжували дарувати, віддавати у посаг, успадковувати. Це все суперечило загальним підходам і концептам того часу, тому книгу весь час торпедували, їй не давали дороги. Нарешті коли книга була готова, щоби зрозуміти, який наклад публікувати, видавництво розсилало заявки по всіх бібліотеках і вузах країни. Вона зібрала півтора мільйони замовлень. Мені сказали, що навіть постанови Політбюро не видають таким накладом. Дозволили опублікувати 100 тисяч примірників (це означало, що я отримаю за неї ще й «потиражні», тобто мені заплатять). І заплатили! У розмірі тодішньої вартості однокімнатної квартири.

Ці кошти я витратила на участь у міжнародних конференціях. Це був шлях у світову науку. І хоча моя книга вийшла накладом 100 тис. екземплярів, вона одразу стала бібліографічною рідкістю. Тішачи власне марнославство, я приходила у книжкові магазини, де мені говорили: «Пушкарьова тільки з нагрузкою», тобто можна придбати мою книгу, лише купивши іншу. Її продавали за чеки у [валютному магазині для іноземців] «Берізці». Люди говорили, що везли мою книгу до Нью Йорку. При цьому вона не отримала жодної рецензії у Росії. На неї не відгукнувся жоден радянський журнал. Відгуки на мою книгу опублікували 32 журнали по цілому світу, в першу чергу, це були, звичайно, американські – Slavic ReviewRussian Review та інші. З цього часу розпочинається моя дружба з Америкою таEve Levin, яка стала моєю американською сестрою, перекладачкою моєї наступної книги «Женщины в русской истории» на англійську мову, яка вийшла у США Women in Russian History from the Tenth to the Twentieth Century» (New York, 1997). Ева теж медієвістка, русистка. І я ж їй підказала тему її роботи. Бо у нас було багато джерел з історії сексуальності, але я розуміла, що в Росії це не пропустить жодне видавництво. Тоді вона написала книгу «Sex and society in the world of the orthodox Slavs, 900-1700» (Cornell University Press,1995). Тепер її книга перекладена на російську, бо ситуація змінилася. Але в ті часи це було неможливо.

- Чи успіх Вашої книги змінив ставлення керівництва Інституту до Ваших наукових зацікавлень?                                            

- Закордонні рецензії на мою книгу ніхто в Росії не помічав. Навіть навпаки: за спиною говорили, що працюю не на вітчизняну науку. Під час одного з засідань в нашому інституті Ігор Кон запропонував номінувати мою книгу на державну премію. Йому сказали, що популярна книга цього не заслуговує. Мене викликав директор і сказав: «У нас є поняття планових тем і Ваші жінки ніколи не стануть плановою темою. Будете займатися історією російської еміграції, оскільки знаєте іноземні мови. А у вільний час можете писати про що завгодно». І протягом довгого часу я справді писала про історію російської міграції. Зараз навіть у деяких підручниках моє ім’я стоїть серед імен спеціалістів у цій темі. Також я писала про зарубіжну (перш за все англомовну і німецькомовну) історіографію східнослов’янської етнографії. Така книга у мене також є. Тобто тему жіночої історії наш інститут торпедував до початку 1990-х років, поки наш директор не з’їздив на конференцію у США і не зрозумів, що жіноча тематика дуже популярна. З середини 1990-х років я відкрито використовую слово «гендер». До цього я завжди писала «соціальна стать», користувалася якимись евфемізмами.

«15 років мого життя пов’язані з закордоном, кожен рік я кудись їздила»


- Як впливала включеність у західну академію на Ваш професійний розвиток?                                                                                  

- Я багато їздила по різних грантах у різні країни. Отримувала грант і одразу писала на інший. Таким чином 15 років мого життя пов’язані з закордоном, кожен рік я кудись їздила. Там читала лекції, писала проекти. Найчастіше це була Німеччина. Я дуже тісно пов’язана з Гьотінгеном, містом, яке нам знайоме не лише тому, що там вчився Владімір Лєнскій, «с душой свободной геттингенской», а тому, що там дали науковий ступінь з математики Ковалевській, з хімії – Юлії Лєрмонтовій та іншим російським жінкам-вченим, які проявили себе ще у ХІХ столітті. Була включена у товариство істориків, які займалися історією повсякденності. Їздила в Америку, Францію, Австрію, тобто в ті країни, де ця тематика була визнана. Кожного разу мій інститут «тримав руку на пульсі» і відпускаючи мене у відрядження, давав якісь завдання, наприклад, зібрати інтерв’ю до теми про мігрантів. Займаючись паралельно плановими темами інституту, я розробляла власні і поступово посувала хронологічні рамки своє роботи. Тобто мої наукові зацікавлення складалися так, що спершу була медієвістика, потім ранній новий час і далі ХІХ століття, де обійтись без жіночого руху було неможливо. У ті часи ми зовсім не знали про жіночі рухи у Росії. Ми займалися найрізноманітнішими громадськими рухами, робітничим рухом чи селянським, релігійним рухом, рухами старообрядців, духоборців і так далі. Про жінок нічого не писали, жодних дисертацій не захищали.

Звернувшись до історії російського феміністичного руху початку ХХ століття, я побачила, що Ленін принципово не хотів його помічати. 19 березня 1917 року 40 тис. жінок вийшли на вулиці вимагати виборчих прав. Не Ленін добився виборчого права, а ці жінки-«рівноправки», які вирвали його у Тимчасового уряду. Про це не згадувалося у жодному підручнику. Повернення до цієї історії показує, що ці різні жінки – журналістки, адвокатки, дворянки мали своє уявлення про те, як вирішувати «жіноче питання». Вони пропагували ідеї просвітництва для жінок, розвитку благодійної діяльності, тобто свої гроші ці заможні жінки вкладали у те, щоб створити робочі місця саме для жінок. Якби зараз жінки-підприємиці давали кошти на розвиток жінок у науці, то це було б продовженням тих силових ліній, які існували у російському феміністичному русі початку ХХ століття. Цікаво те, що в Україні того часу вся феміністична когорта жінок складалася з людей, які чудово володіли пером, вони були письменницями і журналістками. Про росіянок я цього сказати не можу. Вони були швидше громадськими діячками. Інша різниця у тому, що національне питання росіянок не хвилювало. Вони також були атеїстками, тому не обговорювали питання релігійної просвіти.

«Жінок, які рано хочуть писати докторські дисертації ніхто ніколи не підтримує»


- Чи стикались Ви з гендерною дискримінацією в академічному середовищі?                                                                                        

- У той час – закінчення університету і вступу в аспірантуру з одного боку я продовжувала свою тему і займалася медієвістикою, а з іншого боку – стикалася з реаліями радянського життя, які повільно, але впевнено підводили мене до іншого розуміння суспільної ролі жінки в цілому, в тому числі у сучасності. Така маленька деталь. Разом з чоловіком ми вчимося на історичному факультеті. Ми обоє – “ленінські стипендіати” (вчимося виключно на «п’ятірки»). Ми одночасно закінчуємо історичний факультет, але різні кафедри. І мені кажуть, що історична наука й так вже фемінізована, тому в аспірантуру рекомендують його, а двох не можна (ми тоді вже були одружені). Не можу сказати, що я сприйняла це як норму. Я відчувала, що тут існує якась несправедливість, але як із цим боротися я не знала. Мама сказала, що знайдемо інше місце. Я намагалася пробитися в Інститут російської історії (Російської Академії наук), але там працювали батьки. Тому мене поставили перед необхідністю змінити спеціальність: або стати загальним істориком, тобто піти з Древньої Русі, або піти в історію права, бо у своїй дипломній роботі я використала багато правових джерел і працювала з істориками права. В Інституті етнології і антропології (тоді Інститут антропології, археології і етнографії) казали: жінки – це не тема, тому, якщо я займатимуся сім’єю, то це хоч якось вписуватиметься у їхні наукові теми. Я погодилася, припускаючи, що це тимчасово і при першій можливості я повернуся в історію. Вступила туди в аспірантуру. Продовжувала писати під керівництвом Яніна. Вчасно здала всі кандидатські іспити, написала текст. Захищаю його. А мені кажуть, що ставок немає, хоча на посаду молодшого наукового співробітника взяли хлопця, мого однокурсника, який не мав наукового ступеня. Тому, що він чоловік йому рано доручили керувати сектором, ввели до складу Вченої ради, хоч він захистився набагато пізніше за мене. Все робилося для того, щоб утримати чоловіків у науці.

Ще кілька років після захисту я не мала посади. Була вдома, з маленьким сином. І всі ці роки навчання в аспірантурі мені не включають у стаж. Це розцінюють як перерву у трудовому стажі, який почали нараховувати лише з 1987-го, коли мене взяли лаборанткою в Інститут антропології, археології і етнографії, тобто значно пізніше, ніж усім моїм однокурсникам-чоловікам. Я була не звичною лаборанткою, бо в мене був науковий ступінь і багато публікацій. Докторська – це окремий етап у моєму житті, тому що жінок, які рано хочуть писати докторські дисертації, ніхто ніколи не підтримує. Інша справа чоловіки. Їх носитимуть на руках. Навіть коли я захистила свою докторську у тридцять вісім років, директор задумливо сказав: «Я так і не зрозумів, для чого це їй потрібне?» Ось з таких малесеньких намистинок складалося ціле намисто. До цього додавалися розповіді моїх колег. Одна з них казала: «Яке щастя, що моє прізвище закінчується на –ко. Мені дали вступити в аспірантуру на фізичний факультет, бо заступник декана сам своєю рукою викреслював жіночі прізвища зі списку вступників, щоб жінок там взагалі не було». Зараз вона членка-кореспондентка Академії наук. Я не називала це все дискримінацією, але неправильність деяких речей впадала у вічі.


- Ви першою торували шлях жіночій історії у російській науці, що було нелегким випробуванням. Чи відчували Ви підтримку своєї сім’ї?

На останніх курсах університету я вийшла заміж, чоловік теж був історик, і аналогічно говорив мені, що з моєї теми нічого не вийде, бо це не наука, а розвага. Чоловік не витримав усіх переживань, пов’язаних з моїм професійним становленням. Наша конкуренція як істориків була очевидною. Чим більше я наближалась до захисту докторської дисертації, тим гіршими ставали наші відносини. Він прямим текстом сказав, що якби я була доброю дружиною, то допомогла би спочатку йому захистити докторську, а тоді б взялася за свою. На початку нашого спільного життя, яке тривало 17 років я безкінечно йому допомагала, перекладала, робила виписки. Коли стало зрозуміло, що моя докторська вже готова, він став похмурий і майже не розмовляв зі мною. Запізнився на захист моєї докторської дисертації, а на другий день після захисту сказав, що подає на розлучення, бо не хоче бути чоловіком «Маргарет Тетчер», якого ніхто не знає. Через чотири роки він захистив свою докторську, одружився. Зараз він багато викладає за кордоном. Ненавидить фемінізм.

Так, він профемініст і трапляється, що інколи мене перебиває зі словами: «І це говорить моя мама, феміністка. Як тобі не соромно, мамо?» Його погляди сформувалися під впливом Ігора Семеновича Кона, який працював у нас в інституті і вивчав історію і теорію сексуальності. Мій син хотів займатися тим, чим займається Кон. Його цікавила історія сексуальності і сучасні тенденції, бо Кон показав, яке там «неоране поле», через те, що ця тема була довгий час забороненою. Хоча в історію він пішов під моїм впливом. У 2006 році блискуче захистив дисертацію, але покинув науку: утримувати сім’ю, двох дітей сьогодні молодим науковцям у Росії майже неможливо. Такій молодій сім’ї має допомагати або старше покоління (наприклад, батьки чи бабусі-дідусі), або ж тати (чоловіки) будуть весь час зайняті і не зможуть бачити домашніх, виховувати дітей. Зараз син працює в одному з московських муніципалітетів.

«Моє включення до жіночого руху відбулося через науку»

- 1990-і роки характерні бурхливим розвитком не лише гендерних студій, але й жіночих рухів на пострадянському просторі. Як Ви були включені у ці процеси?

- Початок 1990-х років – це зародження незалежного жіночого руху при абсолютно недієздатному Комітеті радянських жінок, який ніяк вже себе не проявляв. Почали з’являтися низові організації – групи підтримки жінок, які пережили насильство, групи допомоги жінкам, які починали власний бізнес та інші. Комунікація між ними була слабкою. Ні Інтернету, ні факсу ще не було. Лише телефонні дзвінки і звичайне листування. Тим не менше у 1991-му відбулася перша зустріч жіночих організацій, у 1992-му – друга. Моє включення до жіночого руху відбулося через науку і бажання поширювати результати моїх досліджень.

Я постійно думаю над тим, що ж дають сучасним жінкам мої власні дослідження? Як мої наукові дослідження про давньоруських жінок можуть допомогти тим, хто живе поряд зі мною? Чи допустима «науки заради науки» чи все таки мої дослідження мають стати підтримкою для тих, хто її потребує? Подібно розмірковували і мої колеги, які займалися гендером і в інших галузях. Це не лише соціологи, але й психологи, лінгвісти, соціальні працівники, політологи, журналісти.

До речі, першу премію за видатні досягнення американської Асоціації для жінок у славістичних студіях (Association for Women in Slavic Studies) отримала Надія Ажгіхіна, яка очолює гендерну секцію у Союзі журналістів. Ми з нею давно дружимо. Тобто ми всі починали в один і той же час і просували гендерні концепції у своїх науках. Ми всі стали друзями не лише у Facebook, але й у житті. У всіх зараз вже свої учениці і учні, але ми пам’ятаємо той час, коли обмінювалися літературою, ідеями, знаннями про те, на який грант можна податися. І по суті утворилася спільнота, яка формувала жіночий рух, бо ми йшли від науки до практики, тобто займалися науковими дослідженнями і розмірковували над тим, як їх можна винести за межі «вежі зі слонової кістки» і пов’язати з реальним жіночим рухом. Пам’ятаю, як у Мурманській області організували десант гендеристів. Кожна з нас приїхала розповідати про свою галузь людям, які не мають жодного стосунку до науки. Мені приходилося розмовляти з виховательками дитсадків. Російські підручники починалися з фрази «мама мила раму». Але чому мама? Це небезпечна робота, яку мають виконувати чоловіки. Я показувала дітям посібники, де на картинках мами, одягнуті в хустки і фартушки стоять біля плити, а тати в елегантних костюмах, з газетою в руках сидять за столом і чекають, коли їм щось покладуть на тарілки… Дитячі книги, де тати зображені директорами підприємств, а мами – працівницями у хустках, які захоплено їх слухають… у підручнику для першого класу усі хлопчики були активні – ловили рибу, майстрували, а дівчатка – сиділи і спостерігали за ними. Мені хотілося достукатися до цих виховательок: у нас же ж з дитинства закладаються уявлення про «чоловічі» і «жіночі» види роботи. Я брала дитячі книги і по картинках показувала, чого ми вчимо наших дітей. Я показувала, як на народних казках, наприклад, «Аленького цветочка» Сергія Аксакова ми виховуємо традиційні гендерні ролі, тому наші дівчата будуть любити чудовиськ-наречених і житимуть з алкоголіками, чекаючи, коли ж вони стануть принцами. Так ми вчили наших посестер.

- 1990-і роки були важкими роками виживання і надій на те, що «західний капіталізм з людським обличчям» нас врятує. Вся інтелігенція тоді вірила у ліберальну ідею! Вона була дискредитована. Поміж тим, чоловіки кидали університети через низькі зарплати, відбулася швидка фемінізація науки. Жінки формували інтерес до тематики гендерних студій і шукали фінансування для цього. В той час було багато іноземних фондів, які підтримували тих, хто вивчає історію повсякдення, нову соціальну історію, імагологію. УMacArtur Foundation була програма для підтримки суто гендерних студій. Але простий розвиток науки в Росії їх не цікавив. Вони орієнтувалися на те, щоб ми впливали на сучасну політику і формування громадянського суспільства. Задум був такий, щоб наука стала інструментом швидких соціальних змін. У першу чергу ми опиралися на The Open Society Foundations. Грантова підтримка з-за кордону, особливо американська, з фонду Сороса, зіграла велику роль у просвітництві гуманітаріїв. Ми змогли організувати гендерні школи, де збиралися представниці різних галузей наук. Перші такі школи з’явилися у нас, в Росії, потім цю ідею підхопила Ірина Анатоліївна Жеребкіна [Харківський Центр гендерних досліджень]. Вона організовувала найвідомішу українську гендерну школу у Форосі. Ці школи і конференції виховували нас у відкритості, в бажанні змінюватися, пробувати нові шляхи самореалізації.

«Зараз мені дуже хотілося б, щоб усі дослідниці жіночої історії поділяли феміністичні ідеї»


- Як у Вас виникла ідея створити Російську асоціацію дослідників жіночої історії (РАДЖІ)? Які напрямки роботи Асоціації Ви, як керівниця, вважаєте найбільш продуктивними на даному етапі?

- Наприкінці 1980-х я написала популярну, дитячу книгу. За отриманий гонорар поїхала на конгрес істориків у Мадрид. Тоді я ще не знала, що це буде той самий шанс, бо саме там було створено Міжнародну Асоціацію дослідників жіночої історії (International Federation for Research in Women's History, IFRWH). Там, на конференції я, лаборантка інституту, зустріла свого директора, який дуже здивувався, коли мене побачив. На конференції була секція з жіночої історії, осіб 200. Ми всі сиділи в одному великому залі. Хтось згадав про мою книгу, мовляв «навіть у Росії вже є жіночі студії». А відома медієвістка Natalie Zemon Davis запропонувала обрати мене до Президії. Прийнято рішення формувати IFRWH  не через особисте, а колективне члентво. Тому кожна з учасниць взяла на себе обов’язок створити організації у себе вдома. Тоді в Росії у нас ніхто не займався жіночою історією, тому організацію творити не було з кого. Мені сказали, що я буду членкою IFRWH на правах спостерігачки.Це тривало до 2002 року, початку інституціоналізації РАДЖІ. Він тривав до 2008 року, поки нас не зареєструвало Міністерство Юстиції. Потрібно було так прописати наш статут і напрямки діяльності, аби в Росії нас ніхто не образив. Зараз нам вдається існувати тому, що ми одразу наголосили, що об’єднуємо експертне середовище вчених, на сьогодні їх 427 осіб. Ми підтримуємо жінок-вчених, яким несправедливо мало дістається, вони отримують меншу зарплату, аніж чоловіки. Кожного року ми проводимо наші конференції і публікуємо матеріали. Пошук фінансування є дуже складним, доводиться звертатися у різні фонди, писати заявки. На це йде дуже багато сил і звичайно, мені б хотілося мати людину, яка допомагатиме з організаційними моментами.

Коли під час перших моїх інтерв’ю мене запитували: «Ви феміністка?», я відповідала: «Та Ви що! Ні в якому разі!». Це було страшне слово, дуже «буржуазне». Ми його боялися і ніяк не хотіли бути з ним пов’язаними. Не скажу, що я була ідейною марксисткою, але мені хотілося, щоб мене публікували. Зараз мені дуже хотілося б, щоб усі дослідниці жіночої історії поділяли феміністичні ідеї. Але це неможливо. Тим паче, що фемінізм має поганий імідж. Дуже часто ті, хто виступають проти фемінізму і пишуть памфлети, не читали теоретичних праць з фемінізму і не розуміють його суті. Серед жінок, у тому числі професорок, докторів наук, які беруть участь конференціях, не всі феміністки. Вони просто хочуть займатися жіночою історією. Але я хочу, щоб на наші заходи приїжджали різні жінки і щоб вони слухали різні точки зору, а не лише те, що лиє їм у вуха пропаганда, телебачення, РПЦ. Треба бути терплячими і мати силу слухати людей, які озвучують речі, що, на нашу думку, далекі від фемінізму. І з ними варто говорити доступною мовою, не вживаючи маси іноземних слів і не хизуючись знаннями. Ми хочемо бути почутими і нас можуть почути. Крапля камінь точить.


- Яка ситуація з гендерними дослідженнями у сучасній Росії?                                                                                                                  

- У 2000-і роки все рухнуло через різкий консервативний поворот. Так чи інакше влада знищила центри гендерних студій. Вона зробила все можливе, щоб оголосити їх «іноземними агентами». З Росії пішли західні фонди, а відтак – фінансування, а разом з ним – і різні форми взаємодії з практичним жіночим рухом, які могли впливати на свідомість жінок. Звичайно, ми намагаємося щось робити. Пишемо заявки у національні фонди, використовуючи «езопову мову». Можна звертатися за фінансуванням на організацію конференцій, але назви і приграми складати так, щоб там не було ні «гендеру», ні «фемінізму», тобто просити гроші на можливість людям зібратися. А от коли вони зберуться, то можна просувати ті ідеї, які торпедують. Ми маємо досвід організації шкіл, форумів, ми розуміємо як формувати реальний обмін ідей між різними поколіннями і напрямками. Бо ж фемінізм багатоликий. Але зараз ми маємо багато нових викликів. Rochelle Ruthchild,учасниця комун 1960-х років сказала мені нещодавно: «Ми спостерігаємо повернення до традиціоналізму. Постає питання: для кого ми виходили тоді на вулиці? Таке відчуття, що нас не чують». Консервативний поворот зараз загальний, а не лише в Росії. Кому ж як не історикам все це осмислювати?

«Запорукою успіху є перш за все віра у власні сили»


 Що б Ви рекомендували читати молодим дослідницям/кам у гадузі гендерних/жіночих студій?                                                    

- Читати ті переклади феміністських текстів, які публікували у 1990-і роки у Петербурзі за редакцією Анни Тьомкіної та Олени Здравомислової, і у Мінську за редакцією Олени Гапової і Альміри Усманової. Читати журнал «Гендерные исследования», який продовжує виходити у Харкові за редакцією Ірини Жеребкіної. Можна почитати і мою книгу «Гендерная теория и историческое знание» (Санкт-Петербург, 2007). Вона ще не застаріла. Перелічені видання не великі за обсягом. Вони швидко формують уявлення про гендер і бажання сповідувати ці ідеї та захищати жінок. Але головне, звичайно, усвідомлювати, що жіночі інтереси – особливі, вони не можуть бути зведені до так званих загальнолюдських цінностей. І як тільки прийде це усвідомлення – тут же з’явиться стремління вивчити детальніше і зрозуміти ці особливості. По суті, це і означає стати «гендерно-чутливою» особистістю.

 А які книги справили на Вас найбільший вплив?

- Найбільше вплинула на мене французька історіографія. І не Сімона де Бовуар, а саме дослідження історії жінок, написані представниками Школи Анналів. Тому я й стала редакторкою п’ятитомного видання перекладів цих творів («История женщин на Западе» в 5-ти томах, под общ. ред. Ж. Дюби, М. Перро(Санкт-Петербург, 2008-2016).Це той фактичний матеріал, який приводить до тих тем, які можуть нас підтримувати в сучасному історіописанні.

Що, на Вашу думку, є запорукою успіху вчених?

- Запорукою успіху є перш за все віра у власні сили і бажання дотримуватися тої тематики, якою ви захопилися на початку. Один з моїх вчителів – Юрій Львович Безсмертний говорив: «Ну щось же Вас зачепило, коли Ви читали?» Можливо читаючи текст, ви подумали про своє життя. Або вам здалося, що цей матеріал вартий того, щоб написати статтю. Треба спонукати себе згадувати, що саме привернуло вашу увагу у тому чи іншому тексті. Це те ж саме, що може привернути увагу інших. Тому у виборі тем треба прислухатися до себе, власного голосу. Бо інакше ми зраджуємо самі собі і підлаштовуємося під обставини та інших людей.

- Щиро дякую Вам за розмову! Розмовляла Марта Гавришко.

У публікації використано світлини з приватного архіву Н.Пушкарьової.

Наталія Пушкарьова – історикиня і антропологиня, докторка історичних наук, професорка, завідувачка сектором етногендерних досліджень Інституту етнології та антропології ім. М. М. Миклухо-Маклая Російської академії наук, президентка Російської асоціації дослідників жіночої історії. Головна редакторка щорічника«Социальная история», заступниця головного редактора індексованого у Scopus журналу «Женщина в российском обществе», членка редакцій інших наукових видань в Росії та закордоном. Засновниця історичної фемінології і гендерної історії у радянській та російській науці. Закінчила Московський державний університет імені М. В. Ломоносова, аспірантуру і докторантуру Інституту антропології, археології і етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая. Авторка більше 500 наукових публікацій з жіночої та гендерної історії, у тому числі 15 книг. Серед них: «Женщины Древней Руси и Московского царства X-XVII вв.» (Санкт Петербург, 2017), «Частная жизнь русской женщины в XVIII веке» (Москва, 2012); «Частная жизнь женщины в Древней Руси и Московии: невеста, жена, любовница» (Москва, 2012); «Гендерная теория и историческое знание» (Санкт Петербург, 2007); «Women in Russian History from the Tenth to the Twentieth Century» (New York, 1997). Читала спецкурси з жіночої історії в університетах Німеччини, Франції, США, Швейцарії, Австрії, Нідерландів, Болгарії, Угорщини. Лауреатка премії The Association for Women in Slavic Studies 2017 року за видатні досягнення (Outstanding Achievment Award). Під її керівництвом захищено 19 дисертацій. Живе і працює у Москві.

 

The Implementation Gender Revolution Knowledge, science, study & ology
Очень понравилась статья и интервью! Спасибо Наталье Львовне, за труд!

ПодобаєтьсяВідповідь344 тиж.Відредаговано 

 

 

 
Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .